РОЗДУМИ ЛІКАРІВ, ЩО ВПЕРШЕ ТА ПЕРШИМИ ЗІТКНУЛИСЯ З ВІЙНОЮ ^{Рекомендовані}

Перша сторінка та перше обличчя – сімейна лікарка поліклініки №1 лікарні ім. А і О. Тропіних Анастасія Ковальова, яка безпосередньо зіткнулася з наслідками війни під час свого першого чергування у приймальному відділенні, коли майже одночасно поступили троє постраждалих під обстрілів мешканців області.

– Анастасіє Володимирівно, як Ви відчували ту Вашу складну зміну, 2 квітня, яка співпала з надходженням одразу кількох поранених?  

– Це було моє перше чергування – по-справжньому «бойове». До приймального відділення я прийшла, по-перше, задля того, щоби бути корисною, допомоги – бо була потреба, а по-друге, щоби отримати досвід, важливий для мене. Звісно, я не була готова до таких подій, хоча війна вже змусила багато чого в собі змінити. Страху не було, я розуміла, що треба сконцентруватися та робити те, що маєш, думати, аналізувати, швидко приймати рішення. До того ж у цьому відділення працюють такі досвідчені фахівці і панує така виважена атмосфера, що неможливо запанікувати. Я проводила базовий огляд поранених, а далі спеціалісти надавали хірургічне та інтенсивне лікування. Ось їм дійсно було складно, бо навичок військової хірургії у нашому мирному Херсоні лікарі не мали, але довелося справлятися. Станом на зараз всі ці пацієнти живі, продовжують лікування.         

– Ви вперше в практиці зіткнулися із бойовою травмою. Що було найважчим у тій ситуації, враховуючи зрозумілу нестачу знань та досвіду?

– Знань та досвіду завжди недостатньо, але цього набуваєш, нарощуєш. Відповідальність – теж не найважче. Найважчим було – сприйняти психологічно цю реальність. Воєнний час для лікаря – це те ж саме, що для будь-якої людини, бо наперед проступає людське сприйняття, людські емоції. Вони дуже сильні, але мусиш контролювати. Тим не менш, я продовжуватиму практикувати невідкладну медицину. Перші складнощі не лякають, скоріше – стимулюють. 

– Що змінилося у наданні амбулаторної допомоги за цей період? Чи змінилися Ваші пацієнти? 

– Змінилися наші можливості допомогти. Це найболючіше – не мати змоги ефективно допомогти, бо ми у заблокованому місті, в умовах недостатнього асортименту життєво важливих ліків, а їх потребує, мабуть, більша половина моїх пацієнтів. Доводиться зменшувати дозу препарату, звертатися до лікарських рослин, народних засобів, шукати індивідуально спосіб, як хронічному хворому протриматися ще деякий час. Крім того, стрес війни, постійна тривога ускладнює стан хворих, багато з яких і так декомпенсовані, з різними хворобами серця, або діабетом і т.д. Хворі теж змінилися – вони якось з більшою повагою ставляться до лікаря, частіше дякують, підтримують, хоча самі потребують підтримки. Якщо щиро казати, у перші дні війни, коли пацієнтів у поліклініці майже не було, це викликало дуже дивне відчуття. В мені відбулася потужна переоцінка пріоритетів. Ти – лікар, лише якщо є кому допомогти, і це, виявляється, надцінно. Пріоритетною стає просто людина, її присутність, твої близькі – яких ти починаєш боятися втратити, твої колеги – яких більше відчуваєш близькими, просто атмосфера у місті, яку ми не цінували так, як варто, просто мир і життя – це найголовніше. Мені здається, що після перемоги ми всі будемо іншими. 

– Треба сказати, що початок Вашої роботи в лікарні також збігся із надзвичайними обставинами. Тож інтернатуру Ви проходили, поринувши в епідемію ковіда?

– Так. Близько року мені довелося попрацювати як лікар-інтерн у перепрофільованому інфекційному відділенні стаціонару, лікувати хворих з тяжкими пневмоніями та іншими ускладненнями ковіду. Якось так «лавинно» розпочинається моє життя в професії. (Усміхається…). Ще у 2014 році, після вступу до Кримського медичного університету, мені майже одразу довелося переводитись до Львова, враховуючи політичні події на той час у Криму. Тож надалі сподіваюся лише на добрі зміни. Щодо ковіду, гадаю, паралель між війною та епідемією – є, це так само несподівано, втратно, боляче і непередбачувано. Але ж – завжди у темряві має бути смужка світла, смужка віри. Ми працюємо і робимо все, що від нас залежить, саме заради цього. Всім бажаю здоров’я та довгоочікуваного спокою.